З 20 січня 2015 року відбудеться четверта хвиля мобілізації. Під час якої держава планує призвати 50 тисяч українців.

Як повідомляє Міністерство Оборони України, до мобілізації будуть залучені колишні військові, які пройшли службу в лавах Збройних Сил та отримали необхідну військову спеціальність. Солдат строкової служби обіцяють не відправляти в зону бойових дій.

Президент України П.Порошенко вимагає мобілізувати виключно тих, хто підготовлений до несення служби морально та психологічно.

Виступаючи перед журналістами, речниця міноборони Вікторія Кушнір повідомила наступне : «До мобілізації перш за все будуть залучені офіцери та військові спеціалісти запасу. Мобілізовані пройдуть обов'язкову підготовку на базах учбових центрів Збройних Сил України. Військові фахівці пройдуть курси перепідготовки при вищих навчальних закладах Міністерства оборони. Солдати пройдуть курс первинної підготовки та отримають необхідний фах та знання. Мобілізація з різними категоріями мобілізованих триватиме двадцять п'ять діб ».

Звичайно, що священний обов'язок з захисту Батьківщини ще ніхто не відміняв та не відмінить. Захищати рідну землю від військової агресії та зазіхань на територіальну цілісність держави повинен кожний свідомий громадянин. І це так і буде надалі.

Проте, як велася мова, від початку агресії з боку Росії та попередніх хвиль мобілізації – мобілізація чи призов до лав Збройних Сил чи інших військових формувань НЕЗАКОННА.

Так нагадують юристи і зараз, перед новою хвилею мобілізації. Мобілізація НЕЗАКОННА. Оскільки примусово призвати дозволено тільки у випадку оголошення надзвичайного стану, воєнного стану чи підготовки до військових дій. Офіційна версія, якої притримується влада від початку агресії Росії на сході України, це антитерористична операція -  АТО. В такому випадку до АТО повинні бути залучені відповідні підрозділи СБУ, які навчені боротьбі з терористами та отримують за це зарплатню. Але аж ніяк не Збройні  Сили та цивільне населення.

Стосовно оголошення воєнного стану по всій Україні чи в окремо взятих областях Закон "Про правовий режим воєнного стану", ухвалений ще 2000 році, говорить, що воєнний стан вводиться у разі збройної агресії проти України чи нападу на неї, небезпеки незалежності та територіальній цілісності держави.

Спочатку відповідну пропозицію президентові держави подає Рада національної безпеки та оборони.

Розглянувши цю пропозицію, президент видає указ про введення воєнного стану. Його протягом двох днів затверджує Верховна Рада, яка з цією метою збирається без скликання.

Затверджений парламентом указ негайно оголошується через засоби масової інформації.

Крім того, Україна негайно через генсека ООН повідомляє про параметри введеного надзвичайного стану держави, які беруть участь у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права.

Як наслідок воєнний стан може бути введений як на всій території держави, так і в окремих її місцевостях – це повинно бути чітко зазначено у президентському указі.

На відміну від надзвичайного стану, який, за українським законодавством, не може тривати довше 60 днів, закон не встановлює максимальної планки тривалості воєнного стану. Однак в указі про його введення повинно бути вказано, на який саме час цей стан вводиться.

Крім того, в указі президента має міститися вичерпний перелік прав і свобод людини і громадянина, який протягом дії воєнного стану буде обмежено.

Скасовується воєнний стан указом президента у разі "усунення загрози нападу чи небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності".

З такою пропозицією до президента може звернутися або Радбез, або парламент.

Указ про скасування воєнного стану негайно оголошується через засоби масової інформації.

Воєнний стан – це не оголошення війни і не декларування наміру воювати з будь-якою державою, воєнний стан – відповідь на існуючу загрозу суверенітету і територіальній цілісності та на агресію, яка триває проти України. Якщо ж ми не вводимо воєнний стан – ми де факто визнаємо, що «збройної агресії чи загрози  нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності», згаданих в статі 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», не існує.

Якщо ж наша влада і надалі не запроваджуватиме воєнний стан, в майбутньому у міжнародних судових установах ми додаємо аргументів Росії: якщо ми самі не вважали за доцільне ввести воєнний стан і проводили АТО проти терористів, про яку відповідальність Росії як держави-агресора може йти мова?

Ніхто і ніколи не буде допомагати нашій державі, якщо Україна сама відкрито не заявить про необхідність допомоги і причини такої необхідності. Стає зрозумілим, що на допомогу ми можемо розраховувати тільки якщо оголосимо про введення воєнного стану і про визнання РФ агресором, ніж якщо і далі будемо підтримувати нав’язану керівником держави агресора тезу про внутрішній конфлікт. Всім очевидно, що міжнародне співтовариство скоріше надасть військову допомогу державі, проти якої здійснена агресія, ніж тій, у якій відбувається якесь незрозуміле АТО чи внутрішнє протистояння, які світовими мас-медіа зображуються як громадянська війна.

Оскільки військові та добровольці, які на сході України захищають нашу державу від бандфомувань та військових професіоналів  з Росії, мовчать то ініціативу в свої руки беруть правники.

В недалекому майбутньому юристи прогнозують  багаточисельні судові процеси через незаконну мобілізацію.

В наслідок цього виникає питання : «Хто понесе відповідальність за загибель наших захисників, за закатованих, покалічених. За трагедію під Іловайськом, за безглузді накази?

Чому тим мобілізованим, що стараються сказати правду про ситуацію на ФРОНТІ, закривають рота порушуючи кримінальні справи за надуманими злочинами та призначають примусові психіатричні експертизи?»

Та безліч інших актуальних питань, що назріли.

.