Минув рік з початку бойових дій на сході нашої держави. Тяжкий рік надій, сподівань, великих втрат, горя.
На сьогоднішній день, агресор не може заспокоїтися. Продовжує постачати живу силу та техніку в зону бойових дій.
Жертви серед цивільного населення та військових, поступово переходять в статистику.
Жертви переходять в статистику – поранені захисники Батьківщини залишаються на одинці із своїми потребами та проблемами.
Поранення, ампутації, довготривале та дороге лікування – все це переплелося в якийсь клубок такого нереально-реального сьогодення.
Що саме боляче сприймається, так це відсутність піклування держави за захисниками  Вітчизни, за родинами полеглих героїв.
Судді, чиновники різних рівнів, депутати без зайвих рухів та зусиль отримують від держави (і не тільки) за свою «службу» все що заманеться.
Захисники ж, як використаний матеріал, змушені «вибивати» та обивати пороги чиновницьких кабінетів, де не раз вже звучало : «Я вас ТУДИ не посилав».
Якісне лікування для пораненого – пів справи. Період реабілітації, чи не найголовніше для того щоб стати на ноги та повернутися, хоча б частково, до нормального життя. Проте відсутність сучасних реабілітаційних центрів та фахівців, ускладнює процес відновлення-реабілітації наших героїв на державному рівні.
Аналізуючи такий стан справ, задаєшся питанням: «А чи не навмисно все це робиться?» Поки були живі, здорові - були потрібні, а коли отримали каліцтво – ні? Як одноразовий посуд – використали, викинули. Але так не повинно бути.
Цікаве сюжет з даного питання (який додано нижче) відзняли журналісти каналу «1+1», де яскраво показано та розкрито підводні камені, на які часто густо попадають наші поранені воїни.
Один з героїв сюжету Олександр Жилак, який основну частину свого життя прожив із сім’єю в Донецьку, хоча родом із Західної України.
Вже маючи за плечима 52 роки та військовий досвід (майор запасу), винайшов можливість та пішов добровольцем на фронт. Під час виконання бойового завдання разом із своїми підлеглими в Донецькому аеропорту, отримав важке поранення в ногу. Після чого був терміново евакуйований в госпіталь. Отримавши поранення в січні, Олександр по сьогоднішній день знаходиться на лікуванні.
Як стає відомо з сюжету, в Олександра тільки після переведення в приватну клініку в Броварах «побачили» гній в нозі, який успішно витягнули. Що ж тоді за спеціалісти в госпіталях? Чи вони чекали поки відбудеться зараження та можна буде відтяти ногу? Сюди не підійде вислів «Накращий засіб від лупи – це гільйотина». Потрібно бути спеціалістом на своєму місці, а не просто називатися лікарем чи ін.
Поряд з питанням реабілітації поранених, в сюжеті піднімається питання фактично «державного» тиску на приватні клініки, які крім іншого займаються і реабілітацією наших поранених воїнів. «Державний» тиск відбувається у вигляді завищених тарифів на комунальні послуги, при тому що депутатські здравниці однозначно знаходяться в розряді привілейованих.

В любому випадку, волонтерський рух в Україні зробив не можливе. З допомогою народу забезпечив військових та добровольців усім необхідним для захисту України. Чим показав неспроможність (ба навіть імпотенцію) державного, чиновницького та військового апарату з тилового забезпечення.
Відповідно є надія, що і реабілітація військових поранених не залишиться осторонь волонтерського руху, хоча турбота за пораненими залишається на совісті держави.

Слава Україні! Героям Слава!
Слава народу України, за його силу духу в боротьбі за волю, незалежність та світле майбутнє!