Минулої п'ятниці, 09 січня 2014 року, потрапивши в засідку, загинув боець Національної гвардії України Роман Степанович Фурик.

Пишучи ці рядки, неможливо до кінця усвідомити, що друга вже немає. Що захищаючи рідну землю від ворога, в неоголошеній війні (а не АТО, як то каже влада) Роман поліг смертю хоробрих, віддавши своє життя за наш з вами спокій, як ГЕРОЙ.

Не думав і  не сподівався, що  буду писати про свого друга - не за життя, а по загибелі...

Все своє свідоме життя Роман був на боці справедливості. А тому свідомо, після демобілізації з прикордонних військ, пішов на службу в міліцію. Починав простим патрульним міліціонером, потім в карному розшуку. На початку буремних 90-х років, після створення відділу по боротьбі з організованою злочинністю (6-го відділу), Романа як грамотного та відповідального працівника було переведено в цей відділ. Почавши службу в міліції сержантом патрульно-постової служби, дослужився до старшого оперуповноваженого та на пенсію пішов в званні підполковника міліції.

Після виходу на пенсію, повернувся до свого улюбленого хоббі – мотокросу.

Під час революції Гідності, Роман був активним її учасником, де отримав поранення від вибуху гранати.

Не зміг він залишитися осторонь подій в Криму та на сході України. Маючи загострене відчуття справедливості, він записався добровольцем в Національну гвардію України. Де до останнього подиху, мужньо виконував свій професійний обов'язок.

У Романа залишилася дружина Уляна та дорослі сини Віталій та Максим, а також мама та брат Ярослав.

Не думав, що в такий спосіб буду розмовляти з другом.

Порозмовляємо друже…

«Ромчик. Друже, брате. Пам'ятаєш, як все починалося?

Ми з тобою були знайомі ще зі школи. Славетної Стефаникової школи №1. Але дружба наша розпочалася через пару років після її закінчення. Ми, як ті блукаючі душі, подружилися. У нас був сенс життя та спільний інтерес – любов до бойових мистецтв, до філософії сходу. Починали цікавитися цією справою кожний окремо, одночасно шукаючи однодумців. От ми і знайшлись, фактично 30 років тому. В той період, коли бойові мистецтва були заборонені, а за викладання та навчання наступала кримінальна відповідальність. Ми на свій страх та ризик йшли далі в досягненні майстерності. А пам'ятаєш, як я зібрався на перший в Україні семінар з джиу-джитсу і тебе питав чи мені їхати. Ти мені сказав однозначно їхати. З усієї України (в 1990 році) нас тоді було тридцять з лишком спортсменів. Я повернувся вимучений, але задоволений. Після чого, я ділився з тобою отриманою інформацією та навичками. І ми з тобою працювали та тренувалися.

А потім, я перший поїхав на семінар, щоб отримати атестацію з іншого виду бойових мистецтв. Після мене поїхав і ти. Отримавши інструкторську атестацію разом з тобою відкрили клуб, мали учнів.

А тренування, спаринги наші. Смішно згадати, що ми з тобою витримували. Твоє кімоно було більш мокре від поту, чим моє. То напевне просто ти більше викладався на тренуваннях. Звичайно, що між тренуваннями та роботами ми мали час і для нормального спілкування, відпочинку. Благо, погляди на життя мали однакові. А пам'ятаєш, як я вибив через спорткомітет міста, для нас, відрядження з оплатою на перший в Україні чемпіонат з бойових мистецтв. Ми цікаво провели цей чемпіонат, правда?

Ти завжди був наполегливий в усьому, не відступав перед труднощами. Я тобі трішки заздрив, що ти зміг опанувати 24 форму тайцзицюань, а я ні.

Знаєш, друже. Ти для мене був, як старший брат. І мені приємно було про це тобі говорити.

Стосовно брата. Сьогодні, після довгої перерви, розмовляв з ще одним нашим другом-братом Василем Андрусяком. Він мені сьогодні сказав, що після того, як ти нас полишив, він втратив якусь частинку себе, він втратив брата та залишився сиротою.

Ти знаєш…Я не плачу, сльози виплакав за ці дні. В мені зараз пустка, тому що я також залишився сиротою. Без тебе. А пам'ятаєш, як ми Васю проводжали на чемпіонат по рукопашному бою по лінії МВС в Харків? А як ми до нього їздили на тренування.

Я згадав, як ми з Василем спарингували в мене в дома. Я ж тобі розповідав про це і ми разом сміялися. Все було б добре, але ми так захопилися спарингом однією рукою, що Вася пропустив удар по носі, ну а я пізніше збоку біля ока. В результаті зранку, загримувавшись трохи, я з синцем ішов до роддому, де в мене мав народитися син.  Між іншим, я це буду пам'ятати до смерті, як і те що сина назвав в твою честь Романом.

Часто згадую, як ми відзначали мої тридцять років. Давно те було, але в пам'яті тримається. Ох і відпочили…

 Я не забуду ніколи, як ти ризикуючи своїм життя, боровся з бандитами, рекетом.

А коли в 2002 році, влітку я подзвонив до тебе і спитав де ти, як справи?

Ти відповів мені, що вдома відпочиваєш. А виявилося, що ти в лікарні після ножового поранення, який тобі нанесли підступно і зі спини. Коли біг до тебе в лікарню, я думав що моє серце розірветься. Слава Богу ти вижив...

Так все уривками в голові перемішалося. Просто тим, що ідеш від нас, ти Ромчику збив багато планів на майбутнє. Але то, напевне у Бога були свої плани на тебе.

Пробач Ромчику, що останні роки ми мало спілкувалися (ми всі розумні заднім числом). Знаєш, я думав що приїду додому і ми з тобою наговоримося, набудемося. Пробач брате, що не вберегли ми тебе. Сьогодні я сказав Василеві, що ти був чесним МЕНТОМ, але він мені відповів що ти був просто чесною людиною.Ти був чесною людиною в прогнилій системі. Та й ти мені сам скільки разів казав, щоб я не думав іти працювати в міліцію. Бо це болото і що я з часом можу стати "вовком серед вовків". Тому я пішов в іншу систему, судову.

Згадай, скільки я разів питався тебе, чому ти живеш на одну зарплату, а не так як твої колеги… Ти ж мені відповідав, що хочеш, щоб совість твоя була чиста. Адже ти, ми жили за кодексом БУСІДО – кодексом воїна, самурая. Ти навіть в своєму службовому кабінеті тримав тонфу та портрет Гічіно Фунакоши.

Ех, Ромчику. Переглянув відео твоєї зустрічі в Коломиї. Ти ж сам бачив з небес, скільки людей тебе зустрічали. А провести в останню путь скільки прийшло...

Брате. Ти жив як ВОЇН, та поліг як ВОЇН.

Я впевнений, що твоя загибель не мине безслідно...

Твоя загибель, це  біда не тільки твоєї родини. Це вже особисті рахунки з московитами всіх нас. Відповідно і влада буде відповідати за твою смерть та смерть усіх воїнів, що поклали своє життя за нашу Україну.

Тобі ангели співають СЛАВА та сурмлять на небі. Ти достойний син своїх батьків, достойний чоловік своєї дружини Уляни, достойний батько своїх синів - козаків та вірний і достойний друг.

У тебе багато чого можна було повчитися. Ти достойний приклад для наслідування.

Мені тебе буде бракувати.

Піклуйся за нас ТАМ. Ми зустрінемось.

Сенсей ні рей, О-тагаі ні рей.

Твій друг Анатолій.

Слава Україні! Слава Тобі Герою!»