Війна. Вже вкотре я наголошую, що в Україні війна, а не АТО.

Ця війна для когось трагедія, а для когось і спосіб заробітку на крові, на біді.

Прикро спостерігати, як під час війни суспільство поділене на два полюси.

Один полюс робить все для перемоги – воює, лікує, забезпечує всім необхідним. Інший – жирує, веселиться, фестивалить…

Введення військового стану, як було необхідне два роки тому - так є актуальним і сьогодні. Деяким політикам це не вигідно. Але це окрема тема.

В світлі подій, що так мордують нашу Україну, хотілося б довести до уваги тверезомислячих людей думку шанованої, але мало відомої  для загалу людини. Людини, що знає війну не з фільмів, а з практики. Яка після розпаду совітської імперії повернулася до рідної України, щоб передати свої знання та вміння наступним поколінням.

В даному випадку можна сказати: «Хто має вуха нехай почує, хто має очі нехай побачить». І цієї думки, в основному, повинні дослухатися ті хто відповідає за долю України, ті в чиїх повноваженнях закінчити війну та повернути в Україну мир та спокій…

Ще в далекому 1996 році генерал-лейтенант Олексій Лавренюк, на той час начальник кафедри стратегії Академії ЗСУ, екс-заступник начальника Ґенерального штабу констатував: «Збройні Сили України, які маємо, не є національною, народною армією. Я наполягаю, щоб армія була етнічною, щоб у військових вузах навчалися переважно українці, командні пости займали українці й уряд був – український. Тому що уряд і армія – це одне ціле… Нам треба 450 тисяч військовослужбовців, з них – 90 тисяч офіцерів, 10 тисяч – прапорщиків, щороку – 100 тисяч призовників, щоб за десять років підготувати до захисту Вітчизни 1,5 мільйона чоловічого населення. Ніхто наразі не знає, коли і де доведеться воювати». Як у воду дивився український генерал-лейтенант.

"Шансів побачити Донбас у складі України до кінця 2016 року стає все менше. Бо немає твердої політичної волі до перемоги. Лише заяви, що «воєнного вирішення конфлікту на Донбасі немає». Невже ми, найбільша держава в Європі за територією і з населенням в 42 мільйони не в змозі самі, без сторонньої допомоги звільнити невеликий клаптик української землі від ворога? Ну є на території України 6-8 тисяч російських військ. Невже це така потуга, яку неможливо закопати в українську землю? Можливо! Тільки нам потрібно зібрати всі сили і завдати рішучого удару.

Два роки тому на Сході України офіційно розпочалася антитерористична операція (АТО) із залученням Збройних Сил України (ЗСУ). Намагаючись реалізувати «кримський сценарій» на території Донецької та Луганської областей, російські спецслужби заохочували регіональний сепаратизм, організовували захоплення державних установ, влаштовували масові заворушення та збройні провокації. Росія тоді ж почала вводити в Україну так звані «гуманітарні» конвої, постачаючи проросійським терористам і «добровольцям» зброю, боєприпаси, паливно-мастильні матеріали. Розвідка повідомляла вище керівництво держави про перетинання державного кордону України колонами танків, артилерією та окремими підрозділами Збройних сил Росії. 7 серпня 2014-го у Київ надійшли розвіддані, що на територію України заходять батальйонні тактичні групи російської армії. Київ млів і ні на що не відважувався.

У ніч на 25 серпня, як зазначалося у звіті нашого Генерального штабу, Росія ввела на територію України ще вісім батальйонних тактичних груп чисельністю 4000 чоловік. Унаслідок цього противник отримав кількісну перевагу та зміг оточити наші війська під Іловайськом. Ще раніше, 11 липня дії російських військ призвели до створення Південного «котла», куди потрапили прикордонники, а також ослаблені втратами підрозділи 24, 51, 72 і 79 бригад ЗСУ. Найбільше втрат вони зазнали від ударів артилерії з території Росії.

Отже, замість розгрому терористів і окупантів ми зазнали величезних утрат. Причину цього Генштаб пояснив так: «Керівництво АТО і його штаб не чекало, що Російська Федерація почне окупацію України регулярними військами без оголошення війни». Таке пояснення неприйнятне. У сучасному світі держави, буває, чинять воєнну агресію, але не визнають свою причетність до неї, побоюючись міжнародних санкцій. Тому міністерство оборони і Генштаб не повинні були очікувати від Росії офіційного оголошення війни, а, згідно Ст. 17 Конституції, мали налагоджувати оборону, захищати суверенітет, територіальну цілісність і недоторканість України.

Провали в розвідці, зв’язку, в організаційно-штатній структурі військ, провали в мобілізації, оперативній і бойовий підготовці, незадовільне топографічне забезпечення – все це на совісті Генерального штабу ЗС України. Переконаний, що начальник Генштабу уяви не мав тоді й досі не має, що таке Центр бойового управління, оперативні зведення і т.п.

Однак чим особливо важливим був серпень 2014 року? Не тільки нашими втратами. Цим місяцем завершились наші попередні перемоги над противником на окремих ділянках бойових дій. Почався воєнний збройний конфлікт між Росією і Україною. У виступах найвищих посадових осіб в Україні, а також за кордоном з’явилось слово «війна». За своїм соціально-політичним і стратегічним змістом будь-яка війна є воєнно-політичним конфліктом, який, у свою чергу, буває високої, середньої і низької інтенсивності.

На Донбасі триває російсько-український воєнно-політичний конфлікт низької інтенсивності. Тут ведуть бойові дії проти України незаконні військові формування, створені заколотниками, зрадниками, бандитами із громадян України та цивільних громадян Росії, а також регулярні війська Російської Федерації.

Конфлікт низької інтенсивності може розростися до конфлікту середньої інтенсивності у випадку надання Донбасу «особливого статусу». Після цього такого ж статусу почнуть також домагатися й інші південно-східні, потім і західні області, незалежно про який статус і як буде написано в законах чи Конституції України. Це може призвести до громадянської війни й розпаду України, а також посіє хаос у Східній Європі. Тут і випливе «Новороссия», чого так домагається Росія. Україна стане здобиччю Росії: від східних сіл Луганської області – до Карпат і Чопа. Тому про «особливий статус Донбасу» ми маємо забути назавжди, коли не хочемо втратити Україну.

Керівництво держави зобов’язане, згідно чинної Конституції, доручити захист України нашим Збройним Силам. Відповідно, треба усунути від керівництва військами всіх сторонніх осіб. Призначення міліцейських генералів на посаду міністра оборони неприпустиме. Збройним Силам потрібен грамотний і вольовий начальник Генерального Штабу. Армії потрібні фахівці з тилу та озброєння, які мають академічну освіту і досвід служби за фахом, а не напівписьменні бізнесмени чи люди, призначені за партійною квотою.

Хочу сказати декілька слів Президенту України. Нам відомо п’ять кровопролитних воєн за останні десятиліття. Дві війни США та інших членів НАТО проти Іраку та одна проти Югославії. Дві війни проти Афганістану, друга з яких ще не закінчилася. Накажіть міністрові оборони чи начальнику Генерального Штабу покласти Вам на стіл інформацію по кожній з цих війн на 3-4 сторінках. Її узагальнення дасть змогу зрозуміти, як треба будувати нові Збройні сили України, до якої війні готувати армію і населення країни. Якщо вони цього матеріалу надати неспроможні, зверніться до Інституту стратегічних досліджень, який забезпечує інформацією РНБО і повинен їх мати і надати Вам. Ми маємо усвідомити, якими повинні бути нові Збройні Сили України та негайно взятися за їх будівництво. Від цього залежить доля українського народу і Ваша особиста.

На жаль, схвалений Радою національної безпеки і оборони та підписаний Вами Стратегічний оборонний бюлетень, що визначає основні завдання і напрями реформування оборонної сфери України на період до 2020 року, скеровує нас на хибний шлях.

Першою надзвичайно важливою проблемою, яку треба негайно вирішити, є проблема відсутності організаційно-штатної структури Армії та інших видів спеціальних військ, що беруть участь у боях.

Чи є у нас хоч один повноцінний механізований полк чисельністю 2 тис. 300 – 2 тис. 500 чоловік? Ні! Чи є у нас механізована бригада чисельністю 5 тис. 500 – 7 тис. чоловік? Ні! Є кілька бригад чисельністю до 2 тис. чоловік. Ці нинішні «бригади», а насправді погано укомплектовані й слабо підготовлені мотострілецькі полки, домогтися стратегічного успіху в наступальній операції нездатні.

Бригада – це з’єднання, а не частина. Вона складається з полків і окремих батальйонів і дивізіонів. У тому числі і з окремих танкових батальйонів. (Я про дивізію зараз писати не буду, хоча зауважу, що це з’єднання може складатися з полків, бригад і окремих частин). Тому всі частини, які називають «бригадами», необхідно терміново доукомплектувати підготовленими резервами виключно за необхідними спеціальностями та довести чисельність їхнього особового складу до 5,500 – 7 тисяч воїнів.

Коротко розписую штат бригади.

В основі:

– механізований полк чисельністю 2500 воїнів;

– артилерійський полк у складі двох гаубичних і гарматного дивізіонів;

– два окремі механізовані батальйони по 500 воїнів;

– окремий танковий батальйон, 51 танк;

– окремий дивізіон РСЗО;

– окремий зенітно-ракетний дивізіон;

– окремий інженерно-саперний батальйон;

– окрема рота зв’язку;

– окрема медична рота;

– підрозділи тилу і озброєння.

Це й буде Перша механізована бригада нових ЗС України. Вона потрібна для відновлення нашого державного кордону на Сході. Бригаду повинна підтримувати на час бойових дій артилерійська бригада. Після відновлення російсько-українського кордону механізована бригада обладнає за 5-7 км від кордону чотири батальйонні райони оборони. Відстань між батальйонами по фронту – не більше 7 км. Один механізований батальйон складе другий ешелон бригади. Після закінчення воєнних дій на Донбасі Перша механізована бригада повинна стати гарнізоном у місті Слов’янськ.

Таких бригад потрібно створити не менше п’яти. Бригад чисельністю 5,5 тис. чоловік − повинно бути сім. Після цього необхідно провести бойове злагодження кожної, виділяючи на це один місяць. Для командирів рівня армія-корпус і командирів бригад провести не менше 3-4 командно-штабних тренувань. За необхідності на теоретичну підготовку керівного складу виділити 30 годин на лекції і семінари.

Спеціальна група генералів і офіцерів має готувати методичний матеріал, а також топографічні карти з кодуванням, переговорні таблиці. Це буде учбовий матеріал. Для бою готувати окремі документи і засоби зв’язку, дотримуючись при цьому абсолютної секретності.

На Харківському полігоні необхідно підготувати 150 танків і танкових екіпажів і стільки ж в учбовому центрі «Десна». Крім цього, слід задіяти спеціалістів із танкових заводів та екіпажі танків, привести в бойову готовність не менше 300 танків.

Враховуючи те, що в ході бойових дій утрачено значну частину артилерії і майже нічого не зроблено, щоб надати військам нові зразки артилерії, необхідно терміново підготувати 300 танків Т-54 і Т-55, а також екіпажі для них. Ці танки, маючи нарізну гармату, здатні вести вогонь із закритих вогневих позицій для підтримки наступаючих військ, чи в обороні.

Щоб зменшити підрив техніки на мінах, необхідно на північному напрямку мати не менше 30 екіпажів танків, навчених діяти з протимінними тралами.

В артилерійській академії слід додатково підготувати 60 командирів артилерійських батарей і 60 старших офіцерів на батареї, а також не менше 50 офіцерів-коригувальників.

У Харківському авіаційному університеті підготувати не менше 60 офіцерів-навідників авіації. Вони повинні бути в кожному батальйоні першого ешелону.

Слід організувати хоча б одне спільне заняття, на якому б льотчики виклали свої вимоги до авіанавідників. У підрозділі повинні бути засоби вказання цілей атакуючому пілотові, а також засоби позначення переднього краю своїх військ. Над ціллю пілот при виконанні завдання повинен бути не більше 15 секунд.

Щоб не повторилися безглузді втрати нами літальних апаратів та екіпажів, слід суворо заборонити посилати літаки (вертольоти) для виконання завдань на ціль без придушення ворожих засобів ППО, наявності авіанавідника, засобів указання цілей і позначення розташування своїх військ.

ЩОДО РОЗВІДКИ. Найбільші втрати в боях ми мали з причини вкрай погано організованої розвідки. Особливу увагу слід приділити підготовці та перекиданню на окуповані території диверсійно-розвідувальних груп. Вони повинні діяти у кожному районі, кожному кварталі Донецька і Луганська. Їх основна зброя – ніж і пістолет з глушником. Члени терористичних угруповань та представники окупаційної адміністрації різного рівня мають у страху перед ними тікати з Донецька і Луганська в поле, де їх зустрінуть війська, або ж свою смерть вони знайдуть у власній квартирі чи на вулиці.

Коли я пишу про бригади, то маю надію, що із 12 механізованих бригад буде створено 4 армійські корпуси, а вони стануть основою створення Першої польової армії. На її базі має бути створений Східний військовий округ. Правда, до штатів армійських корпусів і армії доведеться додати ще ряд з’єднань і частин.

Два армійських корпуси зі складу Першої польової армії мають діяти в північних районах Донбасу, один − у південному районі, а один бути у резерві й стояти в районах, рівновіддалених від Донецька і Харкова. Доцільно створення армії доручити командувачу Сухопутними військами, який буде спиратися на свій штаб. Це на період звільнення окупованих районів Донбасу. Можливо, на базі командування Сухопутних військ варто створити окреме командування армії. Можуть бути й інші варіанти.

Коли будуть виконуватись ці заходи, негайно треба посилити сектори резервами – не менше механізованого батальйону, танкового батальйону, артилерійського дивізіону, протитанкового дивізіону. Зараз противник по всьому периметру веде розвідку і шукає слабкі місця нашої оборони. Прорив можливий будь-коли. Терміново потрібен резерв. У зв’язку з цим Сьома хвиля мобілізації має початися негайно. Це вимагає від влади посилити агітаційно-пропагандистську роботу серед населення й не тільки. Насамперед влада повинна полегшити життя своїх громадян, зменшити податковий тиск, ціни на газ, електроенергію, на житло. Люди, які йдуть на фронт, мають відчути турботу держави про них та їхні сім’ї.

Нинішні міністр оборони і начальник Генерального штабу хочуть обійтись малим призивом і контрактниками. Це провал звільнення Донбасу. Військо, укомплектоване тільки контрактниками, перемоги нам не здобуде.

На формування Польової армії нам потрібно один місяць, на її підготовку – ще 45 днів. Ця армія нікого не буде оточувати. Вона вийде на державний кордон, а це пункт 9 Мінських домовленостей. Усі інші пункти будуть виконані за 2 місяці. Вихід ЗС України наприкінці літа 2016 року на державний кордон вирішить усе.

Керувати бойовими діями в Донбасі в умовах воєнного конфлікту Росії проти України повинні генерали ЗС України, а не міліцейські. На напрямку дій військ зі звільнення української території від окупантів необхідно створити агітаційно-пропагандистські загони для роботи серед населення. Досвід бойових дій в Афганістані показує, що їх слід надійно охороняти.

Ми маємо шахтарям і трактористам Донбасу запропонувати мир і роботу, зарплати і пенсії, ремонт житла, мостів, доріг, шкіл і лікарень. Нашими союзниками мають бути директори шахт, заводів, комбінатів, але насамперед звичайні українські люди.

Наприкінці хочу наголосити, що ніякі «миротворці», «зелені берети» чи «блакитні шоломи», представники ОБСЄ, ніхто нам для нас не поверне нашу землю. Так само марно сподіватися на те, що в один гарний день президент Росії В.Путін зачитає своїм військам у Донбасі наказ: тихо й мирно повернутися додому. Такого не буде. Вони нікуди не підуть. Це ми, Українська Армія, маємо їх поховати в українській землі.

Кожен, хто вміє і хоче слухати, повинен почути президента США Б.Обаму. У кулуарах саміту «Великої сімки» в Баварії він сказав прем’єр-міністру Іраку Хайдеру Абаді так: «Іракці самі повинні зробити лад у своїй державі!».

Це мав почути й наш Президент і зробити відповідні висновки для себе. Адже офіцери й солдати вимагають гнати російських окупантів з України.

Бо ми є козацького роду! Потрібна лише рішучість і відповідні дії очільників держави. Тому – дійте!"

Олексій ЛАВРЕНЮК, генерал-лейтенант

Довідка: Лавренюк Олексій Васильович, генерал-лейтенант (1993). Народився 29.12.1940 в с.Лідихівка Теофіпольського району Хмельницької області. Українець. Закінчив Ленінградське вище загальновійськове училище (1960 –1964), Військову академію ім. М.В.Фрунзе (1969 – 1972), Академію Ґенштабу ЗС СРСР (1978 – 1980). Із 05.1981 р. по 11.1983 р. – начальник оперативного відділу – заступник начальника штабу 40-ї армії, з 11.1983 р. по 05.1985 –начальник оперативного управління штабу ТуркВО, заступник начальника штабу ТуркВО. Учасник війни в ДРА. Керівник великих операцій радянсько-афганських військ. Повернувся з Афганістану до України у травні 1985 р. Учасник ліквідації аварії на ЧАЕС у 1986 р. У 1992 – 1994 роках – начальник управління підготовки ЗС та інспекції Ґенштабу ЗС України. 04.1994 – 12.1998 – начальник кафедри стратегії Академії ЗС України.

джерело:http://ukrpohliad.org/analytics/urok-peremogy.html