Чим далі нас історія віддаляє від жахливих лихолітть другої світової війни двадцятого століття, тим більше правди відкривається перед нами. Правди, яка любими способами та можливостями була захована в архівах КДБ, від стороннього ока.

Пам"ять про жертв другої світової, назавжди повинна залишитися в серцях нащадків, щоб не допустити повторення тих жахливих подій, коли якийсь тиран забажає підкорити та полонити сусідів. Ми не маємо права цього допустити.

В пам"ять жертв, наводимо статтю Василя Червонія -  людини, патріота та українського політика, народного депутата України 4 скликань , в якій він ділиться з українцями своїми роздумами про день 9-го травня. Викладає свій погляд на цей день, відмінний від ідеологічного погляду закладеного радянською імперією.

Стаття була написана напередодні 9 травня 2009 року, але актуальна вона і на сьогоднішній день. Оскільки ми повинні відійти від стереотипів радянського мислення про святкування цієї дати.

Через 3 місяці після написання статті, Василь Червоній трагічно загинув.

Вічна пам"ять!

------------------

"Мої родичі, як і більшість українців, боролися з фашизмом як у Червоній армії, так і в лавах УПА.
Мені легко говорити на тему війни в будь-якій аудиторії. Але далі терпіти приниження українців через применшення їхнього внеску в очищення Європи від німецького фашизму та Євразії від російського націонал-більшовизму і через прищеплення нам неіснуючих провин за чужі гріхи не хочу.
За 18 років керівники України так і не виробили власної української оцінки ходу війни, її наслідків, внеску українського народу в перемогу над обома агресорами та організаторами війни — нацистами і комуністами. Саме тому підручники з історії для школярів досі подають майже без змін історію війни в радянській, тобто російській інтерпретації, ототожнюючи її з історією так званої Великої Вітчизняної. Багатьом в Україні не хочеться, щоб українці дізналися всю правду про криваві події 1938—1953 років. Бо в цього покоління можуть з’явитися нормальні, а не рабські вимоги до своїх сусідів — колишніх окупантів…
Історію потрібно знати без прикрас. І вивчати її на правдивих фактах, дивлячись на неї українськими очима, а не позиченими у московського чи тель-авівського посла. Бо результатами війни на кістках мільйонів українських жертв й надалі користуватимуться і збагачуватимуться ті, хто розпочав війну, або ті, хто не наважився підняти свою зброю проти двох агресорів.
Історична правда полягає в тому, що Друга світова війна розпочалася не 1941 року нападом Німеччини на СРСР, а 1939-го нападом СРСР на Фінляндію, згодом Естонію, Латвію, Литву, Румунію та Польщу. Перші два роки війни СРСР і Німеччина були державами-союзниками; їхні вожді Гітлер і Сталін симпатизували один одному; червоноармійці й солдати Вермахту проводили спільні військові паради в Гродно, Бресті, Пінську, Золочеві. Берія в газеті “Правда” називав німецький націонал-соціалізм братерською ідеологією. Тому й не дивно, що ця німецько-радянська дружба завершилася так званим пактом Молотова-Ріббентропа, який розв’язав руки агресивній Москві в її намаганнях окупувати величезні території сусідніх держав.
Уже у вересні 1939 року під радянською окупацією опинилася вся Україна. На західноукраїнські землі прийшло не визволення, а терор, розкуркулення і колективізація, арешти та розстріли активістів патріотичних організацій, священиків, інтелігенції. Майже 1,2 млн так званих ворогів народу було вивезено в Казахстан і Сибір.
Про це нині мовчать і в Москві, й у Києві. Як не хочуть говорити і про те, що саме українських новобранців часто кидали на німецькі укріплення без зброї, без набоїв, під дулами заградзагонів, аби знищити тих, хто вижив після страшного Голодомору.
Потрібно згадати бездарних і жорстоких червоних генералів, які під час оборони Києва та Харкова здавали в німецький полон мільйонні армії. Немає досі всієї правди про штрафні батальйони, про розстріли комуністами тих, хто втік з німецького полону, про радянські концтабори для тих, хто вже побував у таборах фашистських, про особливу роль СМЕРШу, про енкаведистів, якими була нашпигована кожна військова частина і загони яких було послано в Західну Україну під маскою червоних партизанів для боротьби не з фашистами, а з українськими повстанцями і мирним населенням.
Монголо-татарську підступність і виняткову жорстокість так званих визволителів добре пам’ятають і латиші, й естонці, й поляки, і чехи, й угорці. Радянські “визволителі” зґвалтували 15 млн жінок (на території НДР — майже всіх жінок!), 6 млн з яких зробили аборти. Цього не було в британській чи американській зонах окупації. Економіку країн соцтабору (радянської зони окупації) було відкинуто на десятки років назад порівняно з країнами Європи, які опинилися в НАТО.
Усе це — сотні тисяч безневинних жертв. Усе це — гірка правда тієї війни, яка завдала українцям непоправних втрат. За даними англійського історика Нормана Дейвіса, в роки Другої світової війни загинуло 20 мільйонів українців — найчисленніші жертви серед усіх народів світу. За це європейці повинні українцям руки цілувати, пам’ятники встановлювати, а не йти на повідку у ФСБ і Моссаду, звинувачуючи українців у співпраці з фашистами, як цинічно це робить німецька Феміда щодо червоноармійця Івана Дем’янюка, який потрапив у німецький полон.
Так, деякі українці, як і всі європейці, воювали на боці німців (і то не до кінця війни) лише у складі однієї дивізії “Галичина” та двох батальйонів — “Нахтігаль” і “Роланд” (жодним чином не пов’язані з УПА), що налічували загалом не більше 30 тисяч вояків. Натомість цілі держави, такі як Італія, Японія, Угорщина, Румунія, Болгарія, Хорватія тощо були союзниками Німеччини. Кількість поляків, євреїв, французів, бельгійців та інших окупованих народів Європи, що воювали у формуваннях СС, Вермахту, охоронних, поліційних та інших формуваннях ІІІ Рейху, була у кожної європейської нації набагато більшою, ніж згадані 30 тисяч українців. Тепер можна стверджувати, що серед окупованих народів Європи найменша кількість тих, хто добровільно або примусово став під прапори і багнети Адольфа Гітлера, — це українці!
Улітку 1942 року приблизно 500 тисяч росіян вже служили в німецькій армії, а на кінець того самого року їхня кількість в лавах Вермахту, СС та інших військово-поліційних і допоміжних формуваннях коливалася від 800 тисяч до 1 мільйона осіб. Французький історик К. К. Жура стверджує, що їхня кількість — півтора мільйона. Росіянин став вагомою фігурою після німця, що під нацистськими штандартами погодився вести безкомпромісну збройну боротьбу проти Червоної армії, радянської держави та своєї батьківщини. То чому росіяни, поляки чи євреї не сміють їх називати підсобниками фашистів, німецькими прихвоснями, нацистами, колаборантами, а українців дедалі частіше називають фашистами? І це на українських телеканалах! Чи не тому, що ці телеканали належать не українцям?

Невже цього не розуміє так звана українська влада? Не розуміють, бо і Президент, і уряд, і парламент “купилися” на дешеву російську пропаганду і поширюють в Україні чужі українцям ідеї “великої перемоги” так званого радянського народу, отже, Сталіна. Доказ? Простий! Українська влада не вважає за потрібне засудити комунізм і Сталіна так, як 1945-го судили нацизм і Гітлера.
Росія не лише привласнила перемогу над фашизмом, вона використовує цю дату як ідеологічний плацдарм для боротьби з українською державністю і для нової окупації України. Спочатку ідеологічної, інформаційної, церковної, економічної, а згодом і територіальної.
Правда полягає в тому, що після червня 1941 року Україна опинилася в жорнах двох тоталітарних режимів, і особливого вибору в більшості українців під час мобілізації не було. Тому маємо віддати належну шану тим українцям, кого примусово мобілізували до Червоної армії, хто загинув у боротьбі з фашизмом.
Мало хто знає про те, що в когорті Героїв Радянського Союзу —половина українців, як і те, що на 2009 рік в Україні проживає всього 219 тисяч фронтовиків, а так звана Всеукраїнська організація ветеранів налічує аж 3 млн членів. Саме їх, енкаведистів, кадебістів, політруків, народжених після 1927 року, бачимо на парадах, де вже немає фронтовиків, бо їм далеко за 80 і вони ледь животіють на мізерні пенсії, на відміну від вгодованих ветеранів НКВС.
Та найбільша ганьба нинішньої української влади — ситуація, що в Українській державі не визнано тих, хто зі зброєю в руках без примусу, добровільно боровся за неї проти німецьких, російських, угорських, польських та інших окупантів. Українські повстанці — справжні Герої України. Саме їхній безсмертний подвиг приніс Україні омріяну Незалежність. Для українців Друга світова війна завершилася лише 24 серпня 1991 р.
Доки влада не стане українською, доки не вимагатиме від інших країн і народів шанувати українців як націю, що поклала на вівтар перемоги над фашизмом найбільшу кількість жертв, доти в нас не буде сильної національної держави, яку створили, наприклад, євреї саме як жертви війни. Українці — не переможці, а жертви війни, і не менші, ніж євреї. А тому маємо не менше прав, ніж євреї, на створення власної національної держави, де в усіх сферах політичного, економічного, військового, інформаційного, культурного, церковного життя керували б представники корінної нації, яка найбільшою самопожертвою серед народів світу виборола священне право на національне відродження з попелу війни.
І першим кроком у цьому напрямі має стати відмова від загравання з колишніми неприхованими і таємними організаторами війни та святкування так званого Дня Перемоги за чужими сценаріями. Дні завершення Другої світової війни мають залишитися поминальними, коли всі українці, за християнськими традиціями, молитимуться у храмах та біля могил усіх жертв і всіх учасників війни. В ім’я примирення українця з українцем! В ім’я України, а не її катів, що досі не покаялись!"

Для довідки:
Василь ЧЕРВОНІЙ.
Український політик, засновник першого в Україні осередку Народного руху України за перебудову, народний депутат України 4 скликань (1990-2005 р.р.), голова Рівненської облдержадміністрації (2005-2006 р.р).
Впродовж усієї політичної кар’єри відзначався непримиренною проукраїнською позицією. Загинув за загадкових обставин у липні 2009 року, за офіційною версією, від удару блискавки.