Усі ми стаємо потрохи черствими до чужого болю, чужих проблем, нещасть.

В критичний момент, відмовляємося протягнути руку допомоги нужденному.

Спокійно проходимо, відвертаючи погляд,  попри тих хто стоїть з простягнутою рукою на паперті чи в підземному переході, чи просто на вулиці.

Просто, попри нужденних розвелося багато аферистів, які паразитують за рахунок пересічних громадян, чим і нівелюють таке явище як милосердя.

Але так не повинно бути. Хоча є.

Простий приклад із власного досвіду, з випадку який мав місце місяць тому.

Гуляючи з дружиною, одного пізнього суботнього вечора центральною вулицею міста, натрапили на юнака який притулившись до фасаду магазину, обклавшись нехитрим своїм багажем стояв з простягнутою рукою низько схиливши голову. Проходячи повз юнака, звернули увагу на табличку з написом італійською: «Допоможіть повернутися додому!!!», яка була біля нього.

Саме прохання про допомогу повернутися додому, не змогло нас залишити байдужими. З дружиною ми вирішили повернутися та пожертвувати. Як кажуть в Україні : «З миру по нитці – бідному сорочка». Були небайдужі італійці, що підходили та вкладали в простягнуту руку гроші, але більшість проходила повз, обурюючись що таких, як цей «жебрак» розвелося багато.

Оскільки був хлопець молодий, доглянутий – виникло бажання познайомитися із ним поближче, розпитати яка пригода з ним трапилася, що змушений просити гроші на повернення додому.

Трохи італійською, ламаною російською та в основному англійською мовами вдалося дізнатися, що молодого чоловіка зовуть  Рудольф, 18 років (!!!), громадянин Латвії. З  його розповіді взнали, що два місяці перед тим він разом з своїм товаришем вирішили познайомитися з Європою, але для друга Європа закінчилася в Парижі, оскільки він захворів та повернувся додому в Латвію.

Наш герой, залишившись, приєднався до інших шукачів пригод, з якими не розрахувавши свої фінансові можливості змушений був полишити готель в якому жив та перебратися до Італії. З його пояснень, так легше і дешевше повернутися додому. Додому не хоче дзвонити та просити, щоб вислали гроші на дорогу, бо в Латвії 50 євро – мамина місячна зарплата (з його слів).

На запитання про місце для нічлігу, Рудольф відповів що звик спати під відкритим небом в спальному мішку, який завжди біля нього (почався сезон дощів), а душ останній раз приймав під дощем.

Ми не могли залишитися байдужими до даної ситуації та вирішили, в міру своїх можливостей, допомогти. Питання з нічлігом та тимчасовою роботою, для молодого юнака було вирішено позитивно, але з наступного дня. А наступаючу ніч хлопець знову мав провести на вулиці. Порадившись з дружиною ми вирішили запросити «шукача пригод» переночувати, але після довгих вмовлянь він відмовився.

Домовилися зустрітися наступного дня зранку, щоб я його відвів в їдальню при церкві. Оскільки хлопець досить тривалий час не їв гарячої їжі.

На тому і розійшлись.

Повернувшись з дружиною додому ми довго не могли заспокоїтися, тому що перебування молодого хлопця на чужині, та ще й без грошей – справа екстраординарна.

Наступного ранку, зустрівшись з Рудольфом, пішли до місцевого священника, який зміг би допомогти у вирішенні проблеми, що спіткала хлопця.

Домовившись про допомогу, задіявши необхідні знайомства – я зі спокійною душею залишив латиша, очікувати на обід та пішов по справах, суворо попередивши, щоб нікуди не відлучався поки я не прийду.

Яке ж було моє здивування, коли повернувся через годину. Рудольфа не було. Священник, я не змогли його розшукати.

Де подівся хлопець?

Все виявилося банально просто. Латиш вирішив побачити світ, оскільки цікавиться історією, реконструкцією битв. Тому зібравши свій нехитрий скарб, рушив в дорогу. Опинившись в Італії, знайшов вихід як допомогти собі побачити країну, не витративши ні копійки власних грошей. Оскільки, більшість людей перестала реагувати на прохання пожертвувати на їду, то Рудольф додумався написати, що не має фінансів повернутися додому.

А тому, коли почув, що його реально можуть відправити додому він просто втік.

Це все я взнав від нього пізніше, коли розшукав в місті. Він додому не повернеться поки не побуває на Етні (Сицилія), потім мусить побачити Грецію, після чого можливо вирішить повернутися на батьківщину в Латвію.

Єдине, що мені залишалося сказати  йому – це вміти цінувати допомогу людей і вміти бути вдячним. На прощання залишив свій номер мобільного та номери консульства Латвії, щоб міг подзвонити в разі потреби і побажав щасливої дороги та щасливо повернутися додому.

Ось після цього випадку, задався питанням : «А чи треба допомагати нужденним, а чи  краще проходити повз?»

Також прийшов на згадку мультфільм, який дивився в да-а-лекому дитинстві «Лягушка петешественница» та який пропоную  всім переглянути ще раз, для підняття настрою.