Чим більше читаю новини з України - тим більше жахаюсь. Чим більше задумуюсь над нашою сутністю: "Хто ми" - тим більше перестаю розуміти нас.  Невже нас історія нічого не вчила? Та ні. Можливо вчила. Лиш ми напевно були глухі.

"Дякуючи" окупантам, які ощасливлювали нас своєю присутністю ми ставали глухими, німими. А "визволителі", користуючись цим, ще завзятіше продовжували свою справу - витравлювали в нас українців. Останні "визволителі" вирішили розмішати нашу ідентичність за рахунок "братніх" народів. Такий собі інтернаціонал. Вони добилися свого. Де була українська мова є російська, де був патріот своєї землі - (з "благословення" колишньої та теперішньої окупаційних влад) тепер нацист. А чому так сталось? Та тому, що ми це дозволили.

Ми, кожен хто себе рахує українцем (українкою), повинні самовизначитися. І не дивлячись на життєві та матеріальні негаразди, не забувати якого ми племені та роду. Тому що може бути пізно. Можемо втрати державу, землю - відповідно самих себе.