Хто б там що не казав, але час не гоїть рани на серці та в душі.
Сьогодні минає рік з дня загибелі Романа Степановича Фурика.
Вірного та прекрасного друга, люблячого чоловіка та батька для своєї дружини та дітей, доброго сина для матері.
Ромчик, як і тисячі інших наших воїнів, поклали життя за цілісність нашої держави, за те щоб Україна таки існувала на карті світу, щоб з нею рахувалися.
І як би не хотілося різним імперіям, ворогам як внутрішнім так і зовнішнім - Україна наша Була, Є і Буде, допоки буде битися в грудях серце справжнього патріота.
В пам’ять Романа та всіх інших героїв короткий експромт
"Хто вічно буде в нашій пам’яті та серці"
Немає гіршого, ніж сльози батьків,
Що відпровадять в шлях останній свою дитину.
Бо Господь Бог ось так звелів,
А для прощання мало і години.
Немає гіршого від болю, що болітиме довічно,
Коли дружина проводить коханого в останню путь.
Коли здавалось мали б жити вічно
Та всі життєві негаразди разом перейдуть.
Немає болю гіршого, від сліз дитячих
Коли навколішки прощаються із батьком, а батько у труні.
Коли вже татко не порадить, не погладить,
Коли татусь вже тут не буде більше на землі.
Чому ж цей світ такий не справедливий,
Що кращі з кращих, так рано залишають нас?
Що на одній частині України веселяться, п’ють, гуляють
На іншій же, рятують Україну і Донбас.
Донбас – це Україна. Була, Є і Буде
Якби вже клятий ворог не хотів.
Своїх героїв нащадки не забудуть,
А ми живі і поготів.
Ми згуртуватися повинні, в цьому наша міць і сила,
Об це не раз вже ворог зуби поламав.
Прийшов до нас з мечем, копай собі могилу
І тим хто на війну тебе «благословляв».
Лелію я надію, сподіваюсь
Що ті хто, проти нас підступно, розпочав війну
Горітимуть у пеклі та кричатимуть «Я каюсь,
За те що сотворив і загубив я душу не одну».
Господь можливо їх простить, Але не буде
Прощення, не дадуть дружини та батьки,
Що втратили своїх чоловіків, дітей, татів.. О, добрі люди.
